Мультимедійний проект «Озброєні та небезпечні» протягом 2019 року було презеновано як виставку-серіал в київському фонді Ізоляція, харківському Єрмілов-центрі, показано як кіно-альманах на міжнародному фестивалі Молодість, львівському музеї Територія Терору, варшавському Музеї сучасного мистецтва. Наразі 10 епізодів серіалу можна подивитись онлайн. Куратором проекту виступив Микола Рідний, а його учасника(ця)ми стали Пьотр Армяновський, Станіслав Бітюцький, Оксана Казьміна, Аліна Клейтман, Валентина Петрова та Анна Щербина, Еліас Парвулеско, Сашко Протяг, Олексій Радинський, Даніїл Ревковський, Філіп Сотниченко, Павло Хайло, Fantastic Little Splash.

Солдати — це такі собі діти, якими треба керувати майже як дітьми, — інколи жорстко, інколи м’якше.

Роберт Вальзер, «На військовій службі»

…монотонність служби; вона закладена в самій військовій ідеї. Тільки множинні повтори одних і тих самих вправ удосконалюють хист, а хист — це краса, а краса — це та еластичність, що притаманна машинерії і технології сну. Це стосується всього солдатського ремесла — від стрілецької стійки до мистецтва бою.

Роберт Вальзер, «Дещо про солдата»

Для свого проекту «Озброєні та небезпечні» Микола Рідний обрав формат серіалу. Наближаючись до кінематографічної практики серійного сторітелінгу, він сформував авторську групу, всі учасники якої мали змогу створити власну роботу в загальній рамці проекту. Перші чотири серії самого Рідного запрошують подивитися на світ навколо ніби з сидіння каруселі — тебе несе по колу і твій погляд вловлює панорамні пейзажі, а по другому колу вже зупиняється на окремих деталях. Наступні епізоди цей ефект продовжують. Картина мінлива, але так чи інакше змушує конфронтувати з питанням: як війна структурує індивіда.

«Озброєні та небезпечні» вивчають хімію насильства в сьогоднішній Україні, як воно проникає і видозмінює соціальну субстанцію, занадто часто не зустрічаючи перепон на своєму шляху. Сам автор описує цей процес як мілітаризацію українського суспільства. Можливо, якраз така серійна оповідь синхронізується з ритмами повсякдення, і натякає на безвихідь. А можливо, серіальна амбіція тримати увагу якнайдовше — це політична прагматика в роботі з темою (праворадикального) насильства, з якою з різних причин не хочуть працювати українські медіа. Скільки б ми не втікали від тривожного сьогодення, воно вже самовідтворюється в нашій сонній машинерії, з якою доводиться знайомитися ближче.

Його не видно, його чути в різких звуках скрипки — розмова про жах убивства починається з відсилки до «Психо», а саме, з візуальної гри прийомами, що пом’якшують сприйняття брутального злодіяння — чорно-біла картинка, весела гра героїні з ножем. Кадри з праворадикального погрому Центру візуальної культури (ЦВК) межують із реконструкцією нападу «анонімного радикала» в безпечному просторі кухні, в колі друзів. Причому жертву-заручницю в цій сцені зіграла одна з працівниць ЦВК. Концепція саспенсу «Озброєних та небезпечних» вимальовується вже на початку: якщо перефразувати визначення Хічкока, то герої сидять на кухні, знаючи, що під столом цокає бомба, — але про неї не знає глядач. Хоча до кінця серіалу напевно почне щось підозрювати.

Хто ж вони, ці майже фікціональні герої, вразливі до правого насильства? Це класичні для пострадянського простору соціальні та політичні невидимки — культурний прекаріат, який любить критичну теорію, ЛГБТ, роми, феміністки та інші «ліваки»; за іронічним збігом «ліваком» в розмовній мові також називають щось, що має тіньове походження. Треба сказати, що всі чи майже всі автор(к)и епізодів серіалу можуть стати — або вже ставали — мішенями для ультраправих груп.

Тобто цей серіал, створений тіньовими політичними сутностями, розповідає про складне, афектоване, вимушене зіткнення з фігурою аргресора. У цьому місці сюжет, який може комусь здатися «субкультурним протистоянням», розгортається до загальноукраїнського виміру — до питання внутрішнього конфлікту, того, що розігрується всередині індивіда. Того, що безупинно продукує сум’яття, панічне перевизначення кордонів і пошуки себе в сутінках іншого.

Одним із лейтмотивів фільму, зокрема в серіях Миколи Рідного, є дзеркальне відображення, навіть свого роду пінг-понг перспективами — глядач дивиться на глядачів, герой тікає від погляду глядача, озираючись на нього, у роботі Павла Хайла глядач дивиться на глядача в масці, яка слугує екраном для картин з функціонування воєнізованого колективного тіла. Здається, супротив марний — межа, що відокремлює тебе від зловмисника крихка, як ніколи. Хто ти — насильник, вбивця, жертва, спільник, свідок? І що ти зробиш зі мною?

У серіях Саші Протяга і тандему Валентини Петрової й Анни Щербини «дзеркалять» самі герої – в першому випадку, приміряючи корпоративні футболки «Азову» вони перетворюють ультранціоналістичний пафос на куменду банальщину, і таким чином намагаються трансформувати (власний) страх у сміх. У другій серії актриси, представниці лівого мистецького середовища, грають ультраправих антифеміністок, досліджуючи при цьому джерела внутрішньої мізогінії.

Загалом мізогінія як складова не лише правої, але й суспільної культури в цілому обігрується в декількох художніх роботах, і щоразу виводить на образ примарної жінки, привида чи супер-жінки, яка товаришує з маленькими поні. Привид — це накрита ковдрою Стара Товста Дівчинка із фільму Аліни Клейтман, в епізоді Оксани Казьміної є Надзвичайна Сквірт — загадкова дівчина, яка бризками свого еякуляту перетворює правого радикала на веселе створіння. Ці образи оприявнюють риторику ненависті та механізм іншування, коли чужому, що стає об’єктом насилля, приписується якийсь надмір — занадто інтенсивна сексуальність чи апетит.

У той же час відраза, з якою працюють переважно роботи із жіночими образами, дає ключ не лише до конструювання бридкості, ницості чужого, але до самого процесу відокремлення. Нав’язливе жування яблука у вухо, ненависть, яка от-от перетворить шепіт на крик, оргазмічні, схожі на передсмертні, конвульсії героїні фільму чи діалоги про відразу до крові — це зіткнення з фобіями повертає до питання межі, локалізації нестерпного. Юлія Крістєва у своєму есе про відразу пише, що відразливе конфронтує людину в періоди історії, коли та блукає по території тварини.

У цьому сенсі найбільш відразливою є війна, яка перевизначається як крайня можливість автономізації суспільства, але не як невимовне жахливе, рамкувати яке кожній окремій свідомості часто не вдається, попри спроби одомашнення насильства війни через, наприклад, перетворення гранати на аксесуар чи гільзи на прикрасу.

Також рятує втеча у споглядання збоку: стихію торнадо чи погром ромського табору може приборкати лише камера, п’яні дівчата, що несуться на машині назустріч смерті, фільмують свої останні хвилини, мимоволі підміняючи свій кінець затемненням кадру. Хтось, як скажімо, зачаровані економікою хайпу блогери, розпадається на страдника і продюсера, який нарощує аудиторію для споглядання своїх страждань, а хтось навпаки — поєднується, з військовою технікою, обростаючи камуфляжною шкірою та новими пістолето-кінцівками.

А що ж відбувається поза межами індивідуального? Колективність чи суспільність у серіалі виглядає великою раною, репрезентованою в різних серіях образами закинутих публічних просторів. Одна з найважливіших сцен соціального колапсу — дитячий майданчик. Його наповнюють діти, які грають у войнушки, сюди приходить посумувати солдат або вечірні пияки, з якими нацдружинники проводять профілактичні бесіди.

Чи наприклад — станція метро «Майдан Незалежності», напівпорожнє тихе підземелля, а далі — Центр візуальної культури, розгромлена територія критичного висловлювання, після цього на трамваї можна проїхати до зупинки «Проспект Степана Бандери», або залишити межі Києва і помандрувати в Станицю Луганську 90-х, погуляти корумпованими будмайданчиками в Ірпіні, де здається, ніби будується нове, а один поворт камери — і бачимо цвинтар; або заблукати у новобілицьких вулицях, неосвітленість яких народжує звуки пострілів.

У сутінках андерграунду проходять покази Михаїла Коптєва, в той час як на світлій території норми крокують військові паради чи марші нацдружин. Стихійна солідарність — мить із минулого, процес її витіснення іде повним ходом. Тікаєш, тікаєш від себе, а попереду — тільки війна. Простір мистецтва пропонує сублімацію, пропонує рефлексію, сам будучи при цьому об’єктом атаки і ненависті. Сюди можна прийти в пошуках правди про себе, тут можна спробувати самовизначитися в умовах мілітарної економіки та мілітарної уяви. Вибудовувати солідарні зв’язки і продукувати солідарну дію в такому контексті непросто. Здається, все треба починати з початку.

Текст створений в рамках проекту «(не) на часі» за підтримки Фонду FRIDA